Розділ 1 • Про переродження у роман, світ якого мав зникнути

Ну що ж, так би мовити, моя історія спершу нічим не відрізнялася від інших.

Потрапила під машину, загинула й переродилась у роман.

Ну от знаєте, зазвичай, коли люди думають про реінкарнацію чи перевтілення, в уяві зазвичай вимальовується образ знатної леді в урядному вбранні, оточеної кількома неймовірно вродливими чоловіками, яка живе в розкоші та багатстві. А я що, чимось відрізнялася? Зовсім ні. Ну як сказати, донедавна.

Цей світ, поглинутий ієрархічними титулами, політичними партіями та вищим суспільством що нагадував індустріальну Європу 19-го століття, мав поринути у хаос через те, що містами поширився б вірус. Ну й де цей світ був? У другосортному романі-роматниці з назвою "Кохання у зруйнованому світі". І ким ж я переродилася? Чері Сінклер, надокучливо голосною другорядною персонажкою, котра врешті-решт пожертвувала життям заради одного з головних героїв.

Спогади з минулого життя з'явилися тієї весни, коли мені виповнилося дев'ятнадцять. Три роки до того батьки загинули в аварії, у наслідок чого я лишилася одна-однісінька. Але самотньою не зосталася. Принаймні, у спадок мені лишився цілий статок, завдяки якому життя було мов у шоколаді.

— Гроші — найкраще, що може бути в світі! — хоча й не була дворянкою з походження, жила зі срібною ложкою в роті, бо народилася в родині магнатерії, де гроші водилися більші, ніж у деяких вельмож. То чому б не тринькати кошти направо й наліво, га?!

— Так, так, це теж загорніть. - того дня я навідалася до магазину взуття. Весело мугикаючи собі щось під ніс, я цокотіла каблуками по бруківці в центрі міста. За мною поспішно тупотіла покоївка на ім'я Сюзанна, несучи купу пакунків. Здається, усі погляди були прикуті до нас двох. Вухом я вловила, як дві аристократки ледве чутно почали шепотітися, коли впізнали мене.

— Хіба не це панна Сінклер?

— А сукня яка! Цікаво, хто ж дизайнер?

— Подивися-но на капелюшок, такий гарненький!

Хе-хе. Я відкинула прядки волосся за спину й гордо посміхнулася. Хоча з народження не шляхтичка, та всі вельможі рівнялися на мене. Це тішило душу. Обличчя моє майоріло на перших сторінках випусків газет кожного дня, а автори статтей кликали мене незрілою спадкоємицею магнатерії Сінклер. Але срати я на це хтіла. Що мені до тих невдах?

До того дня, жила я звичайнісіньким життям багатої панночки, ні про що не думаючи. І зовсім не знала, які негаразди трапляться незабаром.

— Панно, зачекайте хвилинку! — нарешті донісши сумки до карети, Сюзанна почала закидувати пакунки на платформу сидіння кучера, бо багажника у цій таратайці не було. Я ж просто спостерігала збоку. Пакунки з взуттям напрочуд важкі, тож покоївка з скигленням намагається покласти їх на платформу.

"Здається, варто допомогти." - прослизнула думка в підсвідомості, після чого, перевіривши, чи нема когось поруч, я швидко підхопила всі пакунки однією рукою та закинула на дах карети.

— Панно... Ви й справді всесильні. — Сюзанна плеснула у долоні та подивилася та мене. Я ж байдуже знизала плечила. Ну а що, її слова – чиста правда.

Звісно ж, такою міццю я з народження не володіла. У дитинстві, тільце навпаки було дуже слабким, однак після прийому ліків, які звідкись дістали батьки, видужало з часом, ба більше, стало сильнішим.

Однак, знаєте, паннам з вищого суспільства негоже мати міць в руках. А враховуючи, що те незріле дівчисько, яким я була до того дня, жадало стати справжньою дворянкою, відчайдушно приховувало цю силу.

— Га?.. — тільки-но я ступила на сходинку до карети, коли раптом відчула, як пройняв мороз.

– Панно, все гаразд?— спитала Сюзанна, дивлячись на мене, майже заскочивши до середини з іншої сторони.