Якщо спогади про минуле життя мали повернутися, то чому не раніше, ще до початку катастрофи? Вірус уже повільно, але невблаганно поширювався країною.
Навіть якщо я розповім комусь про це, чи повірять мені? Звісно, люди звертали на мене увагу, але ж не в позитивному ключі. Чи змогла б я змусити їх повірити в мої слова? Якби схильність до довіри вимірювалася б числах, показники моєї були б на нулі. Я ж була лише черговим приводом для пліток, а не людиною, яку сприймають як надійне джерело інформації.
Навіть я сама собі не повірила б.
Срака ґудзиця. Раз уже все так склалося, єдиний спосіб урятувати власне життя — діяти.
Не можна просто лежнем лежати весь день!
Мені потрібен прихисток, місце, де я могла б сховатися від чудовиськ, які з’являться після кінця світу. Хоча роман так і не був завершений, я знала достатньо, щоб підготуватися й уникнути небезпеки.
Але головне, в мене була перевага — багатство.
Кажуть, що за гроші не можна купити час, але брехня це все для тих, хто може собі дозволити пів світу скупити. Я могла просто закидати проблему грошима, економлячи дорогоцінний час.
Добре, то розпочнімо.
Я маю спогади з минулого життя. Впораюся!
Як тільки рішення було прийнято, я негайно вирушила до Гаррісона, адвоката нашої сім’ї.
Гаррісон був старший за мене років на десять і давно став для мене чимось на кшталт старшого брата. Офіційно він був нашим сімейним адвокатом, але фактично — агентом і радником у всіх справах Сінклерів.
— Що ви маєте на увазі під «зброєю»? — спокійно запитав він, граційно сьорбаючи чай.
Зачесане каштанове волосся та теплі зелені очі робили його напрочуд привабливим, але на обличчі зараз виднілося щире нерозуміння. Він трохи посунув окуляри, що сповзли з перенісся.
— Навіщо вам броя знадобилася?
— Для самозахисту.
Гаррісон уважно подивився на мене, після чого на його обличчі з’явилася знайома легка посмішка.
Погані новини.
Ця посмішка ніколи не віщувала нічого доброго.